«Справжній світ» від Тетяни Чорновол

Воскресенье, 20 марта, 2016 в 23:39, размещенно в Из блогов, Интересное /  890 /  Комментировать

Справжній світ від Тетяни Чорновол

uk real

«Справжній світ» від Тетяни Чорновол

На мене стільки брехливого бруду постійно виливається, що я стикнулася з тим, що більше не можу жити. Не можу, не хочу, ненавиджу…


Тоді я знайшла для себе вихід, я стала багато малювати. Я не претендую на мистецтво. Зате я малюю швидко, одні вихідні — готово. І спочатку мені здавалося, що так я тікаю від реальності.

Але тепер я думаю навпаки — справжній світ — не купа гною. Це помийки штучно створені, брехня-штучна, а справжній світ це реальна краса, патріотизм, любов, геройство. І це лише вибір кожного в якому світі жити, і який світ бачити.

2016-03-20_22-19-43

Я почала малювати на річницю смерті чоловіка. Я відчувала себе дуже одиноко, бо виявилося, що єдина людина, якій я могла вилити душу був тільки він. Я хотіла йому поскаржитися, що я змушена піти на цвинтар, це мій обов’язок, а я не хочу. Я хотіла йому розказати, що ненавиджу це місце найбільше на світі. Він один зрозумів би. Я хотіла йому поскаржитися, що не встигаю облаштувати йому пам’ятник, бо пізно цим зайнялася, адже не хотіла ставити йому пам’ятник, бо хотіла іншого — щоб він повернувся. Я йому хотіла розказати, що я ненавиджу поминки. Мені хотілося розірватися на шматки від всього цього.
Я примусила себе поїхати в поле нарвати соняшників, щоб викласти на могилу, бо він загинув серед соняхів. І згадала, коли він був ще живий, ми разом їхали на полігон під Маріуполем- жовте соняхове поле контрастувало з синьою фарбою моря. «Дивися це наче знак для нас — жовто-блакитний прапор», -сказала я йому перекрикуючи шум вітру в кузові машини. «Я якраз про це думав», -сказав він мені.
З цими спогадами я заїхала в «Нову лінію», купила якусь дешеву репродукцію натюрморту і зверху намалювала «Іловайськ».

Мені стало легше.

2016-03-20_22-24-39

А це намальований мій син Устим.

Хоча я, насправді, я пробувала намалювати любов –абсолютну, велику та незграбну, таку, як слон в посудній крамниці.

2016-03-20_22-29-29

А це моя дочка Іванка.

А також я малювала романтичні почуття. Щоправда, цей портрет я почала ще до Майдану, а закінчила зараз. Тому доця тут на три роки молодша.

2016-03-20_22-32-39

«Домик у моря».

Це вид з пляжу приватного готелю з такою назвою в Бердянську. Його власник Олександр багато зробив, щоб захистити Україну. В 2014 році в його готелі розміщувався бойовий загін в якому був і мій чоловік, а вже через рік тут знову відпочивали діти, в тому числі і мої.

Я намалювала цей пейзаж, бо з цим місцем пов’язані позитивні спогади. Літом 2014, коли я приїхала до чоловіка, почався шторм, і ми пішли скупатися. Ми так класно стрибали в хвилях. Тоді вперше за довгий важкий час, адже був Майдан, війна, мені подумалося, яке прекрасне життя, не зважаючи ні на що.

2016-03-20_22-35-14

А це Крим, вид з гори на Царський пляж біля Нового світу.

Я особисто страждаю без Криму. Для мене стали рідними ці місця під Судаком, бо в горах, я мала маленьку хатинку, де проводила багато часу. Новий світ був від нас трохи далеченько, але ми традиційно сюди добиралися. І незважаючи, що навколо скелі, і стежка сюди йде над урвищем, я не відмовляла собі в задоволенні навіть, коли з’явилися діти.
Мені вдалося купити на секонді, старий, але дуже зручний вельветовий рюкзак, для переноски дітей. Він до сих пір лежить у мене в шафі, як особливо цінна річ.

Спочатку в ньому на цю гору у мами за плечима заїжджала моя дочка, як тільки вона злізла, місце зайняв мій син. Інколи вдавалося затягти сюди і чоловіка. Це теж було не просто, мій чоловік в горах швидко голоднів, і починав дратуватися. Зазвичай, я готувала дома казанок плову, замотувала в рушник і брала з собою. Тут на горі, ми, голодні, як вовки, накидалися на ще гарячу їжу. Найсмішніше, що традиційно забували взяти з собою ложки, тому їли сосновими патичками. А потім спускалися вниз до Царського пляжу (його видно на цій картині –напівмісяць над бухтою). Навіть коли його закрили, ми правдами та не правдами там купалися. А потім йшли по стежці на скелях понад бухтою до печери.

Ввважалося, що цією стежкою ходять лише сміливці. Вона була вибита в скелі, місцями обвалилася. Проте насправді все лише виглядало страшно. Ми легко її проходили з дітьми. А далі була ходжена, як проспект, стежина Голіцина і обігнувши, ще дві гори ми виходили в Новий Світ. При чому ми всю цю красу проходили в зворотному напрямку, щоб не платити скажені дурні гроші за прохід по стежці.

Ми так часто тут ходили. Ми знали, де чудернацькі скелі, де в гірській ущелині під пишними соснами буйно цвітуть жовті кактуси… Там було так багато позитиву.
І весь час поки я це малювала, я наче знову була там. А зараз картина висить в мене над ліжком, і я кожного ранку кілька хвилин сиджу на скелі і дивлюся на море.

2016-03-20_22-37-24

А це я знову намагалася намалювати радість життя.

Ту яку не помічаєш, коли не хочеш помічати. А вона крихка та вразлива, зникає наче не було. Адже роса — це рано вставати, це холод, мокрота і не комфорт, так неважко і не помітити прекрасне.

Я зараз дивлюся назад — стільки такої радості життя у мене вже було. А я пройшла байдуже. Проте так само вона поряд і зараз. Тільки зверни увагу. Чому ж все зникає, коли ти перестаєш малювати? Може пора вже себе в малювати в цей справжній світ?

facebook.com

Новости партнеров