Кореспондентка CBS News Елейн Кобб: «Ключові війни сьогодні — на території України і проти “Ісламської Держави”»

Среда, 25 ноября, 2015 в 17:14, размещенно в Публикации /  636 /  Комментировать

uk real

Кореспондентка CBS News Елейн Кобб: «Ключові війни сьогодні — на території України і проти “Ісламської Держави”»

Елейн Кобб має двадцятирічний досвід новинаря. Вона — ірландка, яка живе в Парижі та працює для американського телеканалу CBS. Як кореспондентка CBS News Елейн висвітлювала багато воєн і конфліктів: у Руанді, Сенегалі, Косово, Конго, Іраку. Тепер вона більше не їздить у гарячі точки, натомість досліджує й навчає журналістів, як долати неминучі психологічні травми від роботи в зоні бойових дій. Вона долучилась і до проекту «Медіа як посередник у вирішенні конфліктів» Школи журналістики Українського католицького університету та Львівського медіафоруму.

MediaSapiens уже публікував поради від Елейн Кобб про те, як спілкуватися з травмованими людьми. Сьогодні ми публікуємо інтерв’ю, в якому Елейн розповідає про те, чому репортери повертаються з війни бадьорими, ніби з відпочинку, й чим це загрожує, а також про те, що може зацікавити втомленого від війни глядача.

«Під час боїв я була не на передовій, а говорила з людьми, яких бомбили»

– Перша моя поїздка була до Руанди. Я тільки почала співпрацювати з CBS News. 1994 рік, кінець геноциду. До того мені ніколи не доводилося бачити трупи, а в Руанді вони були скрізь, сотні тисяч тіл. Потім я працювала в сенегальському сепаратистському регіоні Казаманс. Після цього був Заїр, теперішній Конго. Висвітлювала війну в Косово, була в македонських таборах для біженців. У 2004 році багато часу провела в Іраку. Після вторгнення США там було справжнє пекло. Жінкам взагалі нікуди не можна було виходити без серйозної охорони; журналістів, іноземців постійно викрадали.

–Чому ви вирішили займатися воєнним репортажем і чи не шкодували про такий вибір?

– Ні, я ніколи не шкодувала про це. Коли уявляла себе журналістом, то завжди тільки кореспондентом-міжнародником. Не можу назватися лише воєнкором, хоча й висвітлювала кілька воєн, бо займалася різними темами. Проте завжди хотіла бути в епіцентрі подій, бачити на власні очі, що відбувається, й розповідати про це людям.

Важливою мотивацією для мене стало усвідомлення, що уряди країн, які атакують і організовують вторгнення, можуть дуже легко нав’язувати неправду, посилати зручні їм меседжі. Зовсім просто сказати: «Я це десь прочитав». Сьогодні у світі існує забагато інформаційних процесів, що маскуються під журналістику, але не мають із нею нічого спільного. Коли мені надсилають новину AP чи Reuters, передусім я думаю про те, звідки вони отримали цю інформацію. Хто є першоджерелом? Чи це їхня власна знахідка, чи повідомлення місцевої агенції, наскільки точна ця інформація? Я завжди хотіла бути на місці й передавати, що бачу — спростовувати брехню або ж підтверджувати правду. Таке теж трапляється. Про Косово спочатку всі говорили як про міф, що це конспірологія й нікого там не вбивають, що все для того, аби виправдати вторгнення в Югославію.

– Хто ваш головний герой на війні?

– Мене часто запитують, чи була я на передовій бід час боїв. Відповідаю, що ні — в цей час я говорила з людьми, яких бомбили. Бо там і є справжня війна. Дуже важливо пам’ятати, що війна впливає в першу чергу на цивільне населення, суспільство, країну в цілому. Ця історія не лише про солдатів і запеклі бої. Я помітила, що в контексті війни говорять переважно про військових: що з ними, як почуваються, чим займаються. Можливо, я скажу суперечливу річ, але солдати підписалися воювати й помирати, а звичайні люди — ні. Я не кажу, що це неважлива історія, проте завжди знайдуться охочі розповісти її. Треба більше зосереджуватися на звичайних людях.

–Що спонукало вас покинути воєнний репортаж?

– Частково це стало моїм рішенням, частково — посприяли обставини. Мені здається, я вигоріла зсередини. Це не був посттравматичний стресовий розлад (ПТСР). Проте одного разу сказала собі: «Досить дурити себе», зв’язалася з фахівцем і пройшла тест. Він оцінює стан людини за багатьма різними показниками. Ключові з них: скільки мертвих людей ви бачили, чи отримували поранення ви або хтось із ваших знайомих, чи убили когось із ваших друзів. Результати тесту були цілком добрими.

Під час вторгнення в Ірак журналістам було найскладніше. Ми відчували постійний тиск. Навіть не від загрози поранення чи смерті — неможливо боятися цілодобово, організм не витримає, — а від того, що безперервно були насторожі і в новинарському темпі. Коли дзвонить редактор і щось просить у тебе або пропонує, дуже складно відповісти «ні». У журналістів на війні є одна золоте правило: якщо бачиш їжу — хапай, якщо є шанс поспати — не втрачай його, якщо можеш піти у ванну — навіть не роздумуй, чи потрібно. Важко уявити, коли тобі знову вдасться скористатися нею. Бували дні, коли ми по 16 годин обходилися без їжі і зручностей.

А ще ж є сім’я, й вона не завжди розуміє тебе. Ти їдеш на війну на три тижні, а твоя дружина чи чоловік в цей час виховує дітей, виконує всю домашню роботу, теж заробляє гроші. І настане момент, коли вона чи він скаже: «Я також маю роботу. Чим твоя важливіша?». У той період я працювала дуже важко, до того ж здобувала науковий ступінь. Почувалася зовсім виснаженою. Водночас CBS оголосила, що скорочуватиме штат міжнародних кореспондентів. Так збіглося, і я не шкодую про це.

– Як швидко ви ввійшли в колію мирного життя? Що вам вдалося не відразу?

– Повернувшись додому, я швидко зрозуміла, що стала адреналіновим наркоманом. На війні ти виживаєш лише завдяки адреналінові, бо не маєш змоги ні поспати, ні нормально поїсти. Чотири години сну вважалися розкішшю. Ти постійно ніби під кайфом і під тиском. Я могла так жити й робила це надто часто. Коли повернулася додому, рідні й друзі мене не розуміли. Вони дивилися на мене й казали, що війна пішла мені на користь, що я виглядаю здоровішою.

Ти повертаєшся з небезпеки додому й можеш дозволити собі розслабитися, але організм не здатен припинити виробляти адреналін так різко, тому ти все ще на підйомі. Потім, днів за десять, приходить втома й виснаження. Я ледь підводилася з ліжка.

Це завжди так. Люди, які страждають від ПТСР, не мають явних його ознак у перші дні. Тому ми зажди кажемо редакторам: «Спостерігайте, пропонуйте допомогу, але не наполягайте, не тисніть». Є люди, яких дратує надмірна увага: «Перед тобою підірвалася машина, в якій їхав твій оператор. Не хочеш про це поговорити?» — «У мене все добре, дякую і йди геть». Але за місяць, коли вже всі втратять пильність, у голові почне програватися ця картинка знову і знову, тоді людина потребуватиме справжньої допомоги. Люди навколо забувають про нагляд, через кілька тижнів вони стають неуважними, а це найскладніший період.

«Воєнкори повинні бути почасти ненормальними»

– Що змінилося з тих пір, як ви тільки почали висвітлювати війни? Чи складніше жінці працювати на війні, чи, навпаки, перед нею відчиняться більше дверей?

– Війни стали страшнішими. Ключові війни сьогодні — на території України і проти «Ісламської держави». Сирія дуже небезпечна для журналістів, ісламісти вбивають наліво й направо. Раніше наліпка «Преса» давала деяку впевненість, що в тебе не поцілять. У Сараєво ситуація змінилася частково, а в Іраку все повністю перевернулося: тепер журналіст — ідеальна мішень.

Складно сказати, де легше працювалося. Є місця, де жінкам складніше психологічно або де просто фізично їм не можна знаходитися. Йдеться здебільшого про мусульманські країни. Проте жінці легше витягти інформацію з чоловіка. Є країни, де до жінки ставляться як до апріорі нижчої істоти, не чекають від неї глибокого аналізу й жорстких запитань. І водночас розповідають якнайбільше, адже чоловік завжди хоче вразити жінку, така людська природа. Інколи це журналістці на руку. Зазвичай жінці легше спілкуватися із сім’ями постраждалих, а також із солдатами — вони постійно раді увазі протилежної статі.

–Як ви ставитеся до того, що репортери висвітлюють події з однієї сторони конфлікту? Наприклад, українські журналісти практично не висвітлюють життя на окупованих територіях.

– Це нелегке завдання, значно ускладнене сьогодні, в епоху інтернету. Якщо ти працюєш по обидва боки, будь-хто і в будь-який момент може тебе впізнати і сказати: «Я бачив тебе вчора ось там. Давай поговоримо про те, що ти написав/зняв». Це стало великою проблемою для журналістів ще в період Чеченської війні. Кожен сам для себе вирішує, чи готовий так ризикувати і що для нього цінніше. Інколи висвітлювати конфлікт з обох сторін буває складно логістично. Наприклад, як на Донбасі або як це було в Іраку — куди не поткнися, скрізь американці.

– Як ви готуєтеся до поїздки? На що важливо звернути увагу, що обов’язково взяти з собою?

– Часто бувало, що ми здіймалися в останню мить. Ось я купую м’ясо для святкової вечері, а ось несподівано я вже біжу на літак невідомо куди. Приїжджаю за три тижні, відкриваю холодильник і знаходжу в ньому смердючий шматок м’яса. Бувало, що не тільки родина, а навіть друзі-журналісти, які не працюють на війні, запитували: «Як ти це робиш? Навіщо воно тобі?». Воєнкори повинні бути почасти ненормальними.

Перше, про що потрібно потурбуватися, — дорожня сумка з мінімумом необхідних речей (go-bag). Вона в мене завжди спакована й напоготові — вхопити й бігти. У ній медикаменти, засоби гігієни та змінний одяг. Друге — список усіх моїх вакцинацій. Щоразу я переглядаю, які хвороби поширені в країні, куди мене скеровують, і звіряю зі списком. Таким чином я швидко розумію, чи убезпечена, чи мушу зробити щеплення перед тим, як летіти.

Також переглядаю поради для мандрівників: релігія, звичаї, вбрання, чи брати з собою їжу та воду. Завжди ношу шарф на шиї, якщо потрібно буде швидко покрити голову, і ще один додатковий у валізі. Також мають бути мінімальні знання про державний устрій, керівників країни, хто з ким воює, номери посольства, консульства й тому подібне.

Нині інформаційна підготовка до поїздки стала набагато простішою. Я можу швидко надіслати собі імейлом будь-яку інформацію та опрацювати її в літаку.

–Чи бувало таке, що редактор не ставив в ефір вашу історію або вирізав її важливу частину?

– Це більше властиво друкованій журналістиці. На радіо й телебаченні набагато менше шансів, що редактор щось змінить. Коли я працюю для радіо, то це або прямий ефір, або я надсилаю свій шматок цілком. Так складно щось вирізати.

На телебаченні інколи редактор убиває людські історії: «Нам треба війна. Бах-бах». Часом мені не подобається, що урізають сюжети, аби іншій темі приділити більше часу. Буває, що не дають сюжету в ефір, бо не вистачає картинки — є речі, які неможливо описати словами і немає як показати. Проте зазвичай ми з редактором обговорюємо зйомку до того, як поїдемо на місце події, тому такі казуси виникають рідко.

«Ви повинні нагадувати всім байдужим, що завжди будуть ті, хто готовий скористатися байдужістю»

–Елейн, як говорять про Україну в європейських, американських ЗМІ? Що кажуть: у нас іде війна з Росією, чи громадянська війна, чи збройне повстання?

– Переважно дотримуються думки, що Росія вторглася на територію України й окупувала її частину. Водночас існує позиція, що це внутрішній конфлікт. У Європі більше дотримуються її, бо звикли до такого прояву самоідентифікації — є приклад Югославії, Ірландії. Американці розповідають про ситуацію в Україні переважно крізь призму російських інтересів, тому США взагалі відходять від ідеї, що це внутрішній конфлікт.

І на європейців, і на американців справляє велике враження те, що такі події можливі в епоху Євросоюзу. Росія знову стає суперсилою, яка протистоїть іншій суперсилі — США. Більшість населення добре пам’ятає холодну війну, проводить паралелі й не хоче її повторення. Це питання і локальне, і європейське, і міжнародне. Тому Україна насправді дуже добре висвітлюється, набагато краще, ніж десятки інших конфліктів у світі. Водночас про Україну нині стали менше говорити, бо «Ісламська держава» перетягує на себе увагу новинарів.

–Український глядач уже стомився від війни, переситився жахливими картинками, які йому подає національне телебачення. Як журналістам зацікавити аудиторію, щоб вона не відвернулася від теми війни назовсім?

– Для початку показувати менше крові. Ви повинні говорити, чому не можна бути байдужими. Бо це ваша держава, вам тут жити. Я розумію, що люди з заходу України не відчувають, що на сході війна і що Крим втрачено, але вони мусять бути включеними в події. Ви повинні нагадувати всім байдужим, що завжди будуть ті, хто готовий скористатися байдужістю й чинити жахливі речі, прикриваючись нею. Так само як громадяни, які не голосують, не мають права нарікати, що до влади приходять екстремісти. Кожен повинен цікавитися політикою.

Важливо розповідати історії, які чіплятимуть на людському рівні, нагадуватимуть, що війна — це не лише стрілянина, смерть і руїна, а й підтримка, взаємодопомога. Треба давати людям перепочивати від поганого й побачити, що майбутнє існує й колись у країні стане краще.

–Елейн, що б ви відповіли своїй дитині, якби вона схотіла стати воєнним кореспондентом?

– Мої батьки толерантно поставилися до мого вибору і не втручалися в моє життя, за що я їм безмежно вдячна. Тому я би сказала: «Якщо це справді те, чого ти прагнеш і добре все обдумав, то підготуйся якомога краще і бережи себе. І дзвони мамі частіше».

Альона Савчук
osvita.mediasapiens.ua

Новости партнеров